Олександра Матвійчук: “мужність не має гендеру”

Лідерство, відповідальність і віра в свою справу – це те, що визначає сучасних жінок, які змінюють світ навколо. Однією з таких жінок є Олександра Матвійчук – правозахисниця, очільниця Центру громадянських свобод, яка довела, що наполегливість і сміливість не мають гендерних обмежень.

У цій розмові Олександра ділиться своїм досвідом боротьби зі стереотипами, розповідає про виклики, з якими стикаються жінки, та акцентує на важливості відповідальності у сучасному суспільстві. Її історія – це приклад того, як звичайні люди можуть робити надзвичайні речі, змінюючи не лише власне життя, а й долю країни.

Що стало ключовою подією, яка надихнула вас стати лідеркою?

У старшій школі я думала стати театральною режисеркою. Тоді ж і познайомилася із філософом, письменником, очільником українського ПЕНу Євгеном Сверстюком. Він узяв наді мною опіку та увів до кола українських дисидентів. Я пізнала людей зі свого підручника історії. Вони мали сміливість боротися проти тоталітарної радянської машини, провели довгі роки в таборах, засланнях, психіатричних лікарнях. З того часу я знаю, навіть коли в тебе не лишається жодних інструментів, у тебе завжди залишається власне слово і власна позиція. І це не так і мало, зрештою. Цей досвід визначив моє життя. Я обрала вивчати право, щоб і самій відстоювати свободу та людську гідність.

З якими найбільшими викликами пов’язаними з гендерною рівністю ви стикалися на своєму професійному шляху?

Згадаю одну стару історію. Одного разу, під час пресконференції, колишній міністр освіти та науки України Дмитро Табачник зробив несподівану й образливу заяву: мовляв, в аспірантуру вступають лише некрасиві дівчата, а красива жінка взагалі не може бути розумною. Цей коментар зібрав у собі всі можливі стереотипи.

Ми вирішили відповісти на це з гумором. Так з’явилася акція, яка привернула увагу всіх телеканалів. Ми організували “дефіле потвор із червоними дипломами”: дівчата в елегантних сукнях дефілювали перед Міністерством освіти, демонструючи свої червоні дипломи й посвідчення кандидатів наук.

Міністерство розгубилося й надіслало до нас керівників департаменту, які з букетом квітів намагалися якось виправити ситуацію. Але це лише підкреслило абсурдність їхньої позиції. Ми встановили власні правила гри, перетворивши фарс на ефективну сатиру.

Людська психіка використовує стереотипи для заощадження часу на енерговитратні когнітивні процеси. Але такого роду стереотипи не повинні стати нормою.

Чи вважаєте ви, що суспільство достатньо підтримує жінок у лідерських позиціях?

Мене часто питають про роль жінок під час повномасштабного вторгнення Росії. І я гублюся, що відповісти. Я знаю багато фантастичних жінок у різних сферах. Жінки приймають державні рішення, жінки воюють у ЗСУ, жінки координують волонтерські ініціативи, жінки документують воєнні злочини. Жінки на передовій нашої боротьби за свободу. Тому що мужність не має гендеру.

Тому ми маємо ставити інші питання. Чому серед мерів великих міст немає жодної жінки? Чому великий бізнес має переважно чоловічі обличчя? Чому в парламенті жінка ще ніколи не займала посаду спікерки?

І це питання насамперед до нас. Коли ми виштовхуємо жінок із певних ролей, ми обмежуємо свій потенціал як країни до розвитку.

Які кроки ваша діяльність робить для підтримки гендерної рівності?

Команда Центру громадянських свобод – це переважно жінки. Усі ми працюємо із досить сенситивними темами, тому важливо підтримувати одна одну. Але загалом українським жінкам в цілому бракує у суспільстві жіночих клубів та мереж взаємодопомоги.

Які якості найважливіші для сучасного лідера, незалежно від статі?

Я переконана, що це відповідальність. І це не просто ознака здорового суспільства, яке не шукає крайніх (політиків, небесні сили, «не той» менталітет), а бере справи в свої руки. Під час екзистенційних викликів, як-от, геноцидна війна на знищення, від критичної маси звичайних людей, які поводяться відповідально, залежить, без перебільшення, наше виживання.

Проблема нерозвинених країн в тому, що там може бути багато населення, але мало громадян. Людина стає громадянином не тоді, коли отримує паспорт, а тоді, коли її відповідальність починає поширюватися за поріг власної квартири.

Що вас надихає? Можливо є жінки-лідери, які вас надихають?

Я вірю в те, що роблю і тому не потребую додаткової мотивації, аби продовжувати роботу. Звичайно, коли багато працюєш з людським болем, це складно, бо перш за все ми люди. Навіть я з усім своїм досвідом роботи та знанням міжнародного гуманітарного права не була готова до такого масштабу звірств, із яким ми стикнулися. Мені здається, є речі, до яких не можна бути готовим. Тому що це щось нелюдське та за межею. Сил додають люди. Коли ти бачиш як звичайні люди роблять надзвичайні речі, то розумієш, що тобі є на кого спертися. Ми не можемо спертися на ООН чи гарантії Будапештського меморандуму, але увесь цей час ми спираємося один на одного. І рухаємося далі.